Питання на перевірку знання Закону України "Про боротьбу з корупцією"

1. Поняття корупції та корупційних діянь (стаття 1).
2. Суб’єкти корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією (стаття 2).
3. Межі дії Закону України "Про боротьбу з корупцією" (стаття 3).
4. Органи, які ведуть боротьбу з корупцією (ст. 4).
5. Спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції (стаття 5).
6. Декларування доходів осіб, уповноважених на виконання функцій держави (статті 6, 13 Закону України "Про державну службу").
7. Відповідальність за вчинення корупційних діянь (стаття 7).
8. Відповідальність за порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на виконання функцій держави (стаття 8).
9. Відповідальність за порушення вимог фінансового контролю (стаття 9).
10. Відповідальність керівників за невжиття заходів по боротьбі з корупцією (стаття 10).
11. Відповідальність за умисне невиконання своїх обов’язків по боротьбі з корупцією (стаття 11).
12. Підстави i порядок адміністративного провадження у справах про корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією (стаття 12).
13. Відшкодування збитків, заподіяних державі, підприємству, установі, організації (стаття 13).
14. Скасування неправомірних нормативно-правових актів та рішень, прийнятих внаслідок корупційних діянь (стаття 14).
15. Контроль за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією (стаття 16).

Питання на перевірку знання Закону України "Про державну службу"

1. Поняття державної служби, державного службовця як посади за Законом України "Про державну службу" (статті 1,2).
2. Право на державну службу (стаття 4).
3. Основні принципи державної служби (стаття 3).
4. Основні напрями державної політики у сфері державної служби (стаття 6).
5. Основні обов’язки державних службовців (стаття 10).
6. Основні права державних службовців (стаття 11).
7. Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу та її проходженням (статті 12, 16).
8. Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців (стаття 14).
9. Присяга державних службовців (стаття 17).
10. Відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою (стаття 22).
11. Класифікація посад та ранги державних службовців (статті 25, 26).
12. Прийняття на посаду державного службовця; випробування при прийнятті на державну службу; стажування державних службовців (статті 15, 18, 19).
13. Просування по службі державного службовця (стаття 27).
14. Кадровий резерв державної служби (стаття 28).
15. Підстави припинення державної служби (стаття 30).
16. Підстави для відставки державного службовця (стаття 31).
17. Оплата праці державного службовця (стаття 33).
18. Щорічні та додаткові відпустки державних службовців: соціально-побутове забезпечення державних службовців (статті 35, 36).
19. Пенсійне забезпечення державних службовців (стаття 37).
20. Відповідальність за порушення законодавства про державну службу (стаття 38).
21. Етика поведінки державного службовця (стаття 5).

Питання для посад керівника і спеціалістів відділу державної землевпорядної експертизи та сектору роботи з юридичними та фізичними особами

1. Суб’єкти державної експертизи (стаття 7 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації").
2. Форми та види державної експертизи (статті 8, 12 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації").
3. Проведення повторної державної експертизи (стаття 14 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації").
4. Процедура проведення державної експертизи (стаття 33 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації").
5. Порядок спростування висновків державної експертизи (стаття 37 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації").
6. Порядок проведення підготовчої стадії проведення державної експертизи (підпункт 3.3. Методики проведення державної експертизи).
7. Варіант оцінки (висновків) державної експертизи землевпорядної документації (стаття 35 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації").
8. Перелік документів, що додаються до заяви на видачу ліцензії (стаття 10 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності").
9. Порядок прийняття рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії (стаття 11 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності").
10. Порядок видачі ліцензії (стаття 14 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності").
11. Порядок та підстави переоформлення ліцензії (стаття 16 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності").
12. Дії ліцензіата при зміні даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії (стаття 17 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності").
13. Підстави для анулювання ліцензії (стаття 21 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності").
14. Фахові вимоги до суб’єктів господарювання, які претендують на отримання ліцензії (підпункт 3.2. Ліцензійних умов провадження господарської діяльності щодо
    проведення землевпорядних та землеоціночних робіт).

Нарада з питань приватизації землі

Відбулася нарада з питання виконання постанови Кабінету Міністрів України №844 від 05.08.2009 "Деякі питання реалізації права власності на землю громадянами України у 2009 році".

Питання для посад господарської служби

1. Основні завдання та функції господарської служби (положення про структурний підрозділ).
2. Господарське і транспортне обслуговування головуправління.
3. Порядок контролю за роботою копіювально-множительної техніки.
4. Порядок видачі пального водіям головуправління згідно із дорожніми листами.
5. Порядок обслуговування автомобілів та контроль за проходженням техогляду автомобілів.
6. Перелік заходів щодо забезпечення пожежної безпеки та охорони праці.

Відбулася "гаряча лінія" на телеканалі "Миколаїв"

Відбулася "гаряча лінія" за участю начальника Головного управління Держкомзему у Миколаївській області В. П.Янчука на телеканалі "Миколаїв".

Питання для посад керівника і спеціалістів відділу оцінки та ринку земель

1. Які види оцінки землі встановлені законодавством? (статті 200, 201 Земельного кодексу України, стаття 5 Закону України "Про оцінку земель"
2. Який вид оцінки застосовуються при продажу земельної ділянки? (пункт 4 статті 201 Земельного кодексу України)
3. Відповідно до якого закону справляється плата за землю (Закон України "Про плату за землю")
4. Який вид оцінки застосовується при оподаткуванні? (пункт 3 статті 201 Земельного кодексу України)
5. Хто є виконавцем нормативної та експертної грошової оцінки земель? (стаття 6, пункт 3 статті 18 Закону України "Про оцінку земель").
6. Які форми власності на землю (пункт 3 статті 78 Земельного кодексу України)?
7. Назвати розпорядників земель державної та комунальної власності (пункт 12 розділу 10, статті 6-13 Земельного кодексу України).
8. Поняття земельних торгів та форми їх проведення (стаття 135 Земельного кодексу України).
9. Які вiдомостi містяться у технічному паспорті земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги (частина 3 статті 136 Земельного кодексу України)?
10. Склад технічної документації на земельну ділянку, яка виставляється на земельні торги (пункт 5 Положення про технічний паспорт земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 року №648).
11. Випадки визнання земельних торгів такими, що не відбулися (стаття 138 Земельного кодексу України).
12. Поняття "нерухоме майно", "іпотека", предмет іпотеки (стаття 1, абзац 3, статті 5 Закону України "Про іпотеку").
13. Умови передачі нерухомого майна в іпотеку (стаття 6 Закону України "Про іпотеку").
14. Які земельні ділянки державної або комунальної власності обов’язково необхідно продавати на земельних торгах (стаття 134 Земельного кодексу України)?
15. Хто визначає Переліки земельних ділянок, призначених для продажу на земельних торгах (пункт 1 статті 136 Земельного кодексу України)?
16. Що повинна включати офіційна інформація про виставлення земельних ділянок на земельні торги (пункт 2 статті 137 Земельного кодексу України)?

Природно-заповідні місця Миколаївщини

Південь України. Благодатний край, де жаркий родючий степ зустрічається з прохолодою чорноморських хвиль, терпкі запахи чебрецю й полину змішуються із солоним рибним вітром морських просторів. Порізане цілющими лиманами — залишками древніх рік — узбережжя древнього Євксинського Понту. Вікно в середземноморський історичний простір, колиска європейської цивілізації. Житниця України. Край суднобудівників і хліборобів. Усе це —Миколаївщина.

Її землі — понад 24 600 км² — розкинулися в басейні нижньої течії Південного Бугу. З трьох сторін область межує з іншими регіонами України, а на півдні її територія займає кілька сотень кілометрів берегової лінії Чорного моря і його лиманів. Ця лінія робить дивні зиґзаґи, глибоко в сушу врізаються Дніпровсько-Бузький, Бузький, Тилигульський, Березанський лимани, створюючи неповторну мозаїку водяних плес. Там, де зливаються русла рік Південний Буг і Інгул, розташований обласний центр — місто, що омивається з трьох сторін річковими водами — Миколаїв.

Історія степового Причорномор’я багата, своєрідна, насичена подіями. Цей край давно заселений, археологічні розкопки свідчать, що ще 15 тисяч років тому тут жили люди. Багато століть назад по сивим ковилам степів летіли кіммерійські вершники, а бородаті скіфи купали своїх коней у чистих водах Гіпаніса — Південного Бугу. До нині бурхливі літні зливи вимивають з тутешньої землі бронзові наконечники стріл, уламки грецьких амфор, почорнілі ольвійські монети, глиняні козацькі колиски.

Давньогрецьке місто-держава Ольвія (нині — археологічний заповідник) недалеко від Миколаєва — невичерпне джерело наукових відкриттів. У різні епохи, заступаючи і витісняючи одне одного, на чорноморських берегах селилися племена трипільських хліборобів, кіммерійці, скіфи, сармати, греки. У перші сторіччя нашої ери ці місця поступово заселяли слов’янські племена, а з кінця Х сторіччя територія нинішньої Миколаївщини увійшла до складу Київської Русі. До речі, саме по Дніпровсько-Бузькому лиману пролягав славетний торговий шлях "з варяг у греки", і важливим пунктом на цьому шляху був острів Березань.

Багато чужинців намагалися заволодіти прибузькими землями — орди печенігів, половців, монголо-татар, а також литовці, кримські татари, турки спустошували цей край. І саме тут, на південному рубежі, у Дикому полі, ставали на захист рідної землі відважні лицарі волі — запорізькі козаки, грудьми закриваючи Україну від турецької і татарської зброї. Козацькі паланки були в ті часи вартовими прикордонними заставами. Достеменно відоме місце, де розташовувався легендарний Запорізький Гард, форпост українського козацтва на півдні України. Нині це одне із заповідних місць Миколаївщини — ландшафтний парк "Гранітно-степове Побужжя". З кінця ХVІІ століття господарчий розвиток краю пов’язаний з утворенням Запорізької Січі. Запорізькі й прибузькі козаки, незважаючи на численні небезпеки, уперто просувалися до моря, утворюючи острівці хліборобської культури. Степ, на який з півночі тиснула багата хліборобська культура, був просто приречений з’єднатися з морем. Це і відбулося в результаті російсько-турецьких воєн.

Подальша історія краю пов’язана з виходом Росії до Чорного моря і освоєнням причорноморських степів. У 1789 році в гирлі Інгулу почалося будівництво верфі, і вже через рік тут виникло місто, яке назвали Миколаєвом — на честь здобуття турецької фортеці Очаків у день Святого Миколая, заступника моряків. Незабаром, на початку ХІХ сторіччя, Миколаїв став центром Миколаївської губернії, місцем розташування штабу Чорноморського флоту. Колонізований степ перетворився на хлібні засіки, а Миколаїв став центром суднобудування, великим портом, з якого Росія відправляла на експорт значну частину вирощеного в цих степах хліба. Так визначилася спеціалізація краю, яка є актуальною і понині.

Рівнинна поверхня, що поступово знижується з півночі на південь, здавалося б, повинна робити природу Миколаївщини одноманітною, як усі степи. Дійсно, велика, південна частина регіону, розташована у межах Причорноморського низькодолу, має незначний рельєф. Тут на широких вододілах зустрічаються лише неглибокі замкнені низини (поди), що заповнюються навесні талими водами. Менша, північна частина області зайнята відрогами Придніпровської височини, сильно розрізана ярами, балками і долинами рік. Усе це робить природу Миколаївщини досить різноманітною, незважаючи на те, що лише близько 1% території області покрито лісами, а природна (типчаково-ковильна) рослинність збереглася лише по схилах балок. Тут зустрічаються унікальні куточки природи, які ретельно охороняються.

Понад 120 територій і об’єктів природно-заповідного фонду, регіональні ландшафтні парки "Кінбурнська коса" і "Гранітно-степове Побужжя", частина Чорноморського біосферного заповідника, 45 заказників, 42 пам’ятника природи, два десятки парків, Миколаївський зоопарк (один із найстаріших та найкрасивіших в Україні), - усе це відноситься до золотого фонду регіону, цінностям, що не мають ціни.

Природно-кліматичні умови, значні рекреаційні ресурси — тривалий теплий період із середньодобовою температурою повітря на морському узбережжі +15°С, морські піщані пляжі (понад 70 км), мальовничі ландшафти берегів Південного Бугу, джерела мінеральної води, запаси цілющих грязей, особливо Тилигульського і Бейкушського лиманів, більше 11 тисяч гектарів лісових масивів, - усе це робить регіон привабливим для відпочинку.

З фотоальбому "Заповідні місця Миколаївщини"

Міжнародний захист прав людини

з циклу "Реалізація та захист прав людини"

Права людини регулюються як внутрішньодержавним, так і міжнародним правом. Стаття 55 Конституції України говорить: "Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів європейських і міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна".

Міжнародний захист прав людини набуває, особливо останнім часом, великого значення. Організаційна структура європейської системи захисту прав людини:

1. Європейська комісія з прав людини.

2. Європейський суд з прав людини — єдиний юрисдикційний орган, який працює на постійній основі.

3. Комітет міністрів Ради Європи — функції обмежуються лише наглядом за виконанням остаточних постанов Європейського суду.

Усі вони є суб’єктами формування європейського права як органічного "сплаву" англо-американського і континентального типів правових систем. Їх статутна форма (Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини, Статути Комісії та Суду, Процедурні правила роботи Комісії та Суду) має прецедентний зміст.

Європейська система захисту прав людини включає дві можливості (два права):

— можливість (право) особи подавати індивідуальні петиції;

— право держав—учасниць Європейської системи захисту прав людини ініціювати провадження у справах про порушення прав будь-яких людей, включаючи іноземців.

Перш ніж подавати петицію, необхідно попередньо вичерпати усі внутрішні засоби захисту, які відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права, а також додержання строків давності — від дня винесення остаточного рішення національною владою має пройти не більш ніж 6 місяців.

Петиція повинна бути прийнятною, а саме:

— не може бути анонімною;

— не може повторювати петицію, яка раніше вже аналізувалася судом або є предметом іншої процедури міжнародного розгляду;

— не повинна суперечити за змістом положенням Конвенції або Протоколу до неї;

— повинна бути достатньо обґрунтованою та правомірною.

Інститут омбудсмана

з циклу "Реалізація та захист прав людини"

Державна охорона прав людини забезпечується за допомогою інституту омбудсманів (народних захисників), які діють, як правило, при парламентах і органах місцевого самоврядування і розглядають скарги громадян щодо порушення їх прав з боку державних органів. У цілому інститут омбудсманів — це позаюрисдикційний контроль за тим, чи не порушує адміністративна (або будь-яка інша) практика права людини.

У більшості країн будь-який громадянин може безпосередньо звернутися до омбудсмана. В Україні відповідно до Конституції парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини здійснюють Уповноважений Верховної Радою з прав людини і його представники на місцях.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини є інститутом позасудового захисту прав і свобод людини.

Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поширюється на усі випадки порушень громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може зажадати порушення адміністративного провадження стосовно державних службовців, які порушили конституційні права і свободи громадян, має право також перевіряти додержання цих прав в установах пенітенціарної системи (системи установ, у яких відбувають покарання засуджені — тюрми, колонії та ін.), в армії, в установах Міністерства внутрішніх справ.

Дійсне "середовище проживання" для прав людини є можливим при демократії, демократичній правовій державі. Демократія, правова держава та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава — гарантія реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини — головна умова та ознака демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності. Через реалізацію, охорону і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної інтеграції України до Європейського і світового співтовариства.

Юридичні гарантії забезпечення прав людини

з циклу "Реалізація та захист прав людини"

Основні права людини закріплені у міжнародно-правових актах, що дістали широке визнання. Утворені і функціонують спеціальні міжнародні органи, які здійснюють захист цих прав та контроль за їх дотриманням.

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механзмів у їх забезпеченні дають можливість зробити висновок про формування в сучасний період ще одного права людини - права на міжнародний захист.

Однак, реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини конкретною особою забезпечується насамперед юридичними механізмами тієї або іншої держави.

Іншими словами, основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те, що скористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише такої, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів).

Тому саме держава (відповідно до ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов'язана забезпечити кожну людину, якщо її права порушені, ефективними засобами правового захисту.

Звідси й випливає необхідність вдатися до короткої характеристики системи юридичного правозабезпечення людини, яка у тому чи іншому вигляді повинна існувати у будь-якій сучасній державі.

В Конституції України закріплений увесь комплекс основних прав людини, кожне з яких має бути забезпечене відповідним юридичним механізмом.

Що ж являє собою такий механізм, з яких елементів він складається? Юридичний механізм забезпечення прав людини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту прав людини. Він складається з наведених нижче елементів:

1. Національне законодавство, що є основою усього юридичного механізму забезпечення прав людини. Визначаючи зміст позитивних законів, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитись з можливості в реальність, повинні бути опосередковані ними, піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч правова система України і допускає безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих нею договорів поряд і нарівні з внутрідержавним законодавством, відповідно до Закону України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 року, важливість останнього полягає також і в тому, що воно передбачає й всі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Тому національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення прав людини.

2. Юридичні процедури реалізації прав людини. Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, тому що без їх допомоги взагалі не може бути реалізована. В таких випадках відсутність належної юридичної процедури перетворює приписи законів про права людини на формальні, декларативні положення.

Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистісних і соціальних цінностей послідовність і узгодженість дій уповноваженого і зобов'язального суб'єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи та строки їх вчинення.

Слід зазначити, що головним критерієм необхідності юридичної процедури для реалізації прав людини є тип юридичного обов'язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, таким критерієм виступає активність або пасивність дій зобов'язальної особи (тобто активний чи пасивний юридичний обов'язок). Отже, встановлення юридичних процедур потрібно там, де реалізація того чи іншого права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних зобов'язань - обов'язку вчиняти активні дії - іншими суб'єктами. І навпаки, там, де реалізація права залежить від власної активної поведінки особи, її волі і бажання (наприклад, права на честь, гідність та ділову репутацію), а інші суб'єкти зобов'язані лише не вчинювати певних дій, утриматись від них (в наведеномі прикладі - не посягати на честь гідність та ділову репутацію особи), у встановленні саме юридичної процедури нема потреби.

Існують, як відомо, два основні види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов'язані з правозастосуванням (наприклад, порядок реалізації права на громадянство, соціальний захист), і процедури, не пов'язані з ним (наприклад, порядок укладання угод, які не потребують нотаріального посвідчення). Проте слід зауважити, що в межах кожного з зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки існує прав. Вони відрізнятимуться один від одного лише конкретноим змістом, якщо при встановленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен в кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (зокрема тому, що зобов'язальною стороною тут виступає відповідний орган держави), то при встановленні другого він має прагнути до створення такої процедури, яка надавала б особі можливість обирати найбільш доцільний для неї у даній життєвій ситуації варіант використання свого права. Але так чи інакше юридична процедура повинна являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб.

3. Юридичні засоби охорони прав людини. Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які могли б "відгородити" людину від можливих посягань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різноманітні засоби охорони прав людини. До них належать всі юридичні засоби, що виконують привентивну функцію, спрямовані на запобігання порушення прав людини.

За наявності різноманітних правоохороних засобів їх можна за певними критеріями поділити на відповідні групи, види.

За місцем існування у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини поділяються на такі види. По-перше, це норми права, які встановлюють:

1) заборони (вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує права людини);

2) завдання і компетенцію відповідних органів по охороні прав людини;

3) конкретні заходи запобігання порушення прав людини;

4) заходи юридичної відповідальності;

5) певний процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.

По-друге, компетентних органів по застосуванню зазначених вище юридичних норм, яка має на меті запобігання можливим порушенням прав людини. Наприклад, таку діяльність в Україні здійснює Конституційний Суд України, оскільки в його повноваження входить розгляд справ про конституційність прийнятих, але не введених в дію законів (п. 1 ст. 14 Закону України "Про Конституційний Суд України"). Така його діяльність є заходом привентивного впливу і спрямована на запобігання неконституційності законів, в тому числі й тих, що безпосередньо торкаються прав людини.

По-третє, це правозастосовчі акти, які приймаються для запобігання правопорушенням (наприклад, окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора).

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта розрізняють:

1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкодження здійснення таких вчинків, які можуть призвести до порушення прав людини;

2) засоби психічного впливу, тобто такі, що такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад, правове виховання).

4. Юридичні засоби захисту прав прав людини. В разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху до їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави і суспільства, З цією метою існує система відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перепони для їх реалізації, відновлюються порушені права.

Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові, парламентскі, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби.

Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби:

1) припинення порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припинення робіт тощо);

2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторського позову);

3) визначення або підтвердження права;

4) відновлення порушених прав.

За галузевою належністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

Види прав людини

з циклу "Реалізація та захист прав людини"

В умовах розвитку державності України ключове місце належить формуванню правової системи, в якій одним з основних елементів є права людини з позицій як внутрішньодержавного, так і загальносвітового значення.

Вдосконалення законодавчої бази в напрямі реалізації прав і свобод людини та громадянина є одним з основних пріоритетів у розвитку правової держави. З іншого боку, права людини складають одну з ключових наукових проблем, яка всебічно вивчається – з філософсько-гуманітарного погляду, в аспекті принципів перебудови правової системи, проведення економічної та культурної політики, боротьби з екологічними загрозами, злочинністю.

Частина 1 ст. 29 Конституції України закріплює право на свободу і особисту недоторканість кожного. Це основне право породжує цілу систему прав, закріплених Кримінальним кодексом України, Цивільним кодексом України, Кримінально-процесуальним кодексом України та іншими нормативними актами.

Отже, основні фундаментальні права зафіксовані в Конституції держави і найважливіших міжнародно-правових актах є правовою базою для похідних, але не менш важливих її прав.

Основні фундаментальні права і похідні з них інші права і свободи забезпечують різноманітні сфери життя людини:

1. Особисті (громадянські) права визначають свободу людини в сфері особистого життя, її юридичну захищеність від будь-якого незаконного втручання. До громадянських прав відноситься право приватної власності, право на охорону сім'ї, материнства і дитинства, увесь комплекс прав, які забезпечують особисту безпеку і недоторканість людини, гарантують ефективні засоби судового захисту кожній людині у випадку порушення її прав, право на вільне пересування і вільний вибір місця проживання та інші.

Мета цих прав полягає в охороні і захисті особистої сфери, в якій проявляється індивідуальність і своєрідність людини. Іншими словами, мова йде про захист автономії особистості, простір дій індивідуальних, приватних інтересів.

Хоча у конституції Радянського Союзу, УРСР проголошувались особисті права, однак це було не більше, ніж декларація. Перш за все, в умовах загального одержавлення суспільного і особистого життя з цієї категорії виключалося право приватної власності, без якого людина втрачала самостійність та ініціативність, повністю потрапляла під опіку держави, тощо.

Особистим правам в посттоталітарному суспільстві повинен бути повернутий їх справжній первісний зміст, суть якого в забезпеченні автономії особистості, охороні індивідуальних інтересів, захисті їх від державного втручання і ґноблення.

Слід відзначити, що не завжди при класифікації прав те чи інше право може бути віднесено до даної категорії прав. Любий поділ прав на категорії в певній мірі умовний. Так, право власності є не тільки особистим правом, яке забезпечує стартові можливості особи, а й правом соціальним, економічним, пов'язаним з задоволенням матеріальних претензій людини.

2. Політичні права громадян виявляють можливості індивіда на участь у політичному житті і здійсненні державної влади. До даної категорії прав належать право на свободу думки, право на свободу пошуку, одержання і поширення інформації, право на мирні збори, право на свободу асоціацій, право на участь у провадженні державних справ як безпосередньо так і через своїх представників, право вибирати і бути обраним та інші.

Політичні права громадянина є необхідною умовою функціонування інших видів прав людини, оскільки вони складають органічну основу демократичної системи і виступають як засіб контролю за владою, як цінності, на які влада зобов'язана орієнтуватися, обмежувати себе цими правами, визнавати і гарантувати їх.

Значимість прав людини у контролі за владою визначає прагнення тоталітарних режимів обмежити ці права і тим самим звільнити себе від демократичних форм контролю. В якій мірі тоталітарному режиму вдається обмежити політичні права людини, тим ефимерніший поділ влади, тим більше місця в державному управлінні займають насильницькі методи, які застосовує держава.

3. Культурні права гарантують доступ людини до культурних благ, свободу художньої, наукової, технічної творчості, його участь в культурному житті і в користуванні установами культури. Цей вид прав дозволяє реалізувати культурні потреби людини і забезпечити ріст його культурного рівня, без якого людина не може повноцінно здійснювати свої особисті і політичні права.

4. Соціальні і економічні права покликані забезпечити людині гідний життєвий рівень, право на рівну оплату за рівну працю, право на соціальне забезпечення, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, тощо. Необхідний перелік цих прав закріплений в Міжнародному пакті про економічні, соціальні, культурні права, нижче якого цивілізована держава не повинна опускатися.

Таким чином, права людини означають, що кожна людина може ними скористатися. У 1996 році в Україні було прийнято Конституцію, в якій перераховано всі основні права людини, а значить, що закліплені в ній права і свободи людини, не є побажаннями, а мають силу закону, обов'язкового для всіх громадян України.

Анонс: "Гаряча лінія" на телеканалі "Миколаїв"

08 грудня 2009 року на телеканалі "Миколаїв" відбудеться "гаряча лінія" за участю начальника Головного управління Держкомзему у Миколаївській області В. П. Янчука.

Час телеефіру - 19:30-20:15.

Запрошуємо жителів області, представників мас-медіа, засобів масової інформації, працівників сфери землеустрою та землевпорядкування, широкі кола громадськості до участі у цьому інформаційному заході.

Питання для керівника та спеціалістів сектору земельно-інформаційних технологій

1. Які форми підготовки та оприлюднення інформації мають право використовувати інформаційні служби для висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування? (стаття 6 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації").
2. У якій формі здійснюється інформація про діяльність Кабінету Міністрів України, центральних i місцевих органів виконавчої влади? (стаття 11 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації").
3. Які функції виконують інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування? (стаття 1 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації").
4. Що означає термін "офіційна інформація органів державної влади"? (стаття 1 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації").
5. Які загальні засади висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації? (стаття 2 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації").
6. Як здійснюється акредитація журналістів i технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади? Чим визначається порядок доступу журналістів до інформації та документів органу державної влади? (стаття 3 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації").
7. Мета проведення консультацій з громадськістю. Обов’язкові питання, що виносяться на консультації з громадськістю (пункти 2-3 Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики).
8. Яким чином забезпечується відкритість у діяльності органу виконавчої влади у галузі земельних відносин? (Указ Президента №683 від 01 серпня 2002 року, Постанова Кабінету Міністрів України №208 від 24 лютого 2003 року).
9. Яка роль та обов’язки структурного підрозділу центрального органу виконавчої влади, який відповідає за зв’язки із ЗМІ та громадськістю? (Положення про Управління моніторингу діяльності територіальних органів, зв’язків із ЗМІ та громадськістю).
10. Державні органи управління у сфері земельних відносин. Структура, взаємозв’язок та підпорядкування. (Наказ Держкомзему "Про затвердження положень про територіальні органи земельних ресурсів").
11. Повноваження обласного Головного управління земельних ресурсів (Наказ Держкомзему "Про затвердження положень про територіальні органи земельних ресурсів").
12. Повноваження Київського та Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів (Наказ Держкомзему "Положення про головні управління Держкомзему в містах Києві та Севастополі").
13. Повноваження управлінь (відділів) Держкомзему у Миколаївській області (Наказ Держкомзему "Положення про управління (відділ) Держкомзему в місті (обласного та районного значення)", Наказ Держкомзему "Положення про управління (відділ) Держкомзему в районі").
14. Повноваження місцевих державних адміністрацій в галузі земельних відносин (ст. 17 Земельного Кодексу України, статті 16, 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації").
15. Чи належить функція державного контролю за використанням i охороною земель до компетенції територіальних органів земельних ресурсiв (Постанова Кабінету Міністрів України вiд 12 квітня 2006 р. №494).
16. Взаємодія органів місцевого самоврядування з територіальними органами земельних ресурсів. Координація органами місцевого самоврядування діяльності органів земельних ресурсів (стаття 33 Закону України "Про місцеве самоврядування", статті 8-11 Земельного Кодексу України).
17. Державна інформаційна політика (стаття 6 Закону України "Про інформацію").
18. Види інформації. Інформація про діяльність державних органів влади (статті 18, 21 Закону України "Про інформацію").
19. Інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації. Терміни їх розгляду (статті 32, 33 Закону України "Про інформацію").
20. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію (стаття 47 Закону України "Про інформацію").
21. Порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні друкованими засобами масової інформації. (статті 20, 21, 23 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації").
22. Сфера дії закону "Про телебачення і радіомовлення" (стаття 3 Закону України "Про телебачення та радіомовлення").
23. Журналіст редакції друкованого засобу масової інформації. (ст. 25 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні").
24. Порядок оголошення про проведення земельних торгів (ст. 137 Земельного Кодексу України).
25. Форми консультацій з громадськістю, шляхи та способи їх організації. (пп. 7-10 Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики).
26. Порядок організації і проведення публічного громадського обговорення (п. 20 Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики).
27. План заходів з організації і проведення публічного громадського обговорення (п. 21 Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики).
28. План заходів з вивчення громадської думки (п. 30 Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики).

Зафіксоване зростання рейтингу

Рейтинг нашого сайту у міжнародній комп'ютерній глобальній пошуковій системі Google зріс до 2 одиниць PR з 10 можливих!

Зробимо все можливе і від нас залежне, аби рівень нашого інформаційного ресурсу і надалі зростав, а опубліковані матеріали були цікавими, корисними і пізнавальними для якомога ширшої читацької аудиторії Інтернет-користувачів як Миколаївщини, так і України, і світу.